Течуть ріки великі на Русі. А повна вода дзюрчить Співами стародавніми Про тих бояр, Що не боялись до полів Проти готів виходити І багато літ битися За вольність руську. Ті славні нічого не берегли, Ані життя свого - Так прорекла їм Берегиня. .

         Ще десяток років тому саме слово Берегиня мало кому було відоме, хіба що вузькому колу етнографів та релігієзнавців. Вперше воно з’явилось у ширшому колі інтелігенції, мабуть таки, в художній літературі, як в українській, так і в російській - автор Дементьєв навіть і не думав робити з цього слова Богиню, просто так йому видалось поетичним назвати збірку своїх оповідань. Нині ж маємо цілу когорту “Берегинь”, серед яких три книжки, журнал і радіопередача, фольклорні гурти та ін. Дехто бореться за пріоритет - хто ж перший впровадив чи “повернув” Берегиню українцям? Впровадили навіть свято Берегині 15 лютого. Інші заперечують її не тільки як Богиню, але й взагалі як міфологічний образ, мовляв, усе це вигадали письменники. Навіть християни вклали свою лепту в формування образу Берегині: трансформувавши її в Покрову Богородиці, вони синкретизували Берегиню з фрескою Марії-Оранти Софійського собору в Києві. Нещодавно мені довелось почути, що Берегиня - злий дух, який призводить до Смерті, що пояснюють народною етимологією від “бере й гине” (?!). Та навіть той, хто вважає себе “батьком” сучасної Берегині, не дав достойної аргументації ні щодо Берегині, ні щодо Русалки.
         Тому мені й хочеться сьогодні, не претендуючи на повноту інформації чи ґрунтовність дослідження, навести деякі матеріали, які чомусь не використовували дослідники постаті Берегині, і висловити свої міркування щодо її походження й значення для наших Пращурів, і, звичайно, для нас - сучасних українців.
         Почнемо з джерел. Ім’я Берегині (у формі множини) згадується в писемних джерелах 11 - 15 ст. У “Слові Григорія Богослова” це ім’я назване 6 разів. У “Слові Іоанна Златоуста” Берегиня згадується один раз і виступає як ім’я власне. У Софійському збірнику 14 століття читаємо, що одні язичники поклонялися Блискавці, Грому, Сонцю і Місяцю, а інші “Перену, Хоурсу, Вилам і Мокоші, Оупирем і Берегиням, їх же нарицають три-дев’ять (27) сестриниць...а ще інші - Огневі і Каменію, і Рікам, і Істочникам, і Берегиням...”. Чудовський список 16 століття подає відомості про те, що кладуть треби (їжу) “младенцы знаменают мертвы і Берегеням”, що означає “немовлят поминають померлих і жертвують Берегиням (пор. поняття потерчата - втрачені, “потеряні” діти, або мертвонароджені). Написання імен в давніх списках не унормоване - як літописець чув, так і писав. Вважають, що Перен і Хоурс - це Перун і Хорс, а Оупирі - упирі. Ім’я Берегині передається також по-різному: Верегиня, (Паїсівський збірник 14-15 ст.); Перегиня (“Поучение духовное детям” 16 століття). Саме цей твір своєю орфографією наштовхує на цікаві роздуми. Так, тут подаються поради, вірогідно, вже охрещеним нащадкам, чого їм треба уникати: “Уклоняйся Поревну, і Аполовину, і Мокоши, і Перегині”. Звичайно ж, слово уклоняйся тут вжито не з українським значенням “вклоняйся”, а з церковнослов’янським “уникай, ухиляйся”. Поревн і Аполовин - спотворені імена Перуна та Аполона. Але нас цікавить ім’я Перегиня.
         По-перше, тому, що воно викликає аналогію до гуцульського Пережи; по-друге, тому, що воно викликає аналогію до обряду водіння Перегені. Ще на початку нашого століття Юрій Федькович, який вже зрозумів нагальну потребу повернення українців до Рідної Віри, описав обряд Коляди, як він його бачив і знав, достеменно передавши всі особливості й тонкощі старовіцької (старого віку) обрядодії. Цю працю, видану стараннями Івана Франка, нелегко знайти нині, тому скористаємось передруком оригіналу, здійсненим у 1966 році професором Володимиром Шаяном. Назва статті “Наука для Пережи”. Автор на самому початку дає таке пояснення: “Пережа (не Береза, як єго звут) називаєт ся той парубок, що дістане від духовного і громадзкого началства позволінє - с Колядов ходити...”. Далі йдуть унікальні за архаїкою поради для духовного провідника Колядницького гурту. Тут зазначимо тільки, що Пережа - найкращий парубок, чесний і поважний. Пережа - чоловіча роль в язичницькому священнодійстві Різдва Дажбожого. Вся обрядовість Різдвяного циклу (зимового сонцевороту) насичена чоловічою символікою і свідчить про народження чоловічого початку Кола Сварожого.
         Перегеня - жіноча роль в язичницькому священнодійстві Обжинок. Перші етнографічні повідомлення про Перегеню подав О. Курило в рукописі 1922 року, зазначивши, що розповідь 18-літньої молодиці, від якої записано обряд, стосується часу 10-12 літньої давності. Отже, ще в 1910 -1912 роках цей обряд був живий на Черкащині (с. Сумки, с. Росава, с. Миронівці). Такі обряди відбувалися й на Поліссі на толоку, обжинки, прополювання буряків та ін. Опис подібних обрядів подають також К.Копержинський та А. Ковалівський. Так, на Канівщині, обравши найкращу дівчину, вбирали її: “умотували її червоними поясами, що із себе знімали, залишали місце тільки для обличчя. Руки дівчина підносила над головою і складала їх долонями. Руки теж обмотували червоним поясом, а між долонями вставляли квітку. Шию обв’язували білою хусточкою. Таку дівчину звали “Перегенею”. Поряд з нею парубок - “козак”- теж обмотаний червоними поясами. Як Перегеня висока, то вона пішки йшла, а як невеличка - то ставала на плечі одному невисокому парубкові. З обох боків її підтримували двоє парубків, щоб не впала. На них казали: “підпірки” (за К. Копержинським). Вбрання Перегень мало свої відмінності. Серед них такі: на голову часом покладають вінок з польових квіток та стрічок, за який встромлюють дві обмотані хусточками ложки, у вигляді ріг, так що дівчина схожа на козу; або дівчина ставала на плечі двом парубкам, або трималася за два сапилна, двоє грабель чи просто за два дрючки. Таку процесію супроводжують дві або кілька дружок, які несуть в руках колосся. Цікава деталь, що вінок для Перегені виплітається у вигляді корони. Дівчина, вдягнена у цей вінок називається молодою, панною, або княгинею (за О.Кольбергом). Описаний обряд і зовнішність учасників напрочуд схожі на зображення Богині на рушниках: голову увінчано великим пишним вінком чи короною з колосся й квітів, симетричність композиції підкреслюють парубки або дружки з обох боків центральної постаті - сакралізованої в даному обрядодійстві особи -цариці, княгині Врожаю. Звернімо також увагу на те, що Перегеня оперезана (!) червоними поясами. Як зазначають етнографи, перев’язування червоною ниткою (а пояси плели чи ткали з ниток) завжди виконує роль оберега - захисту і магічного лікувального засобу. Можемо припустити, що в старовину Перегеню (чи Берегиню) супроводжували вершники, або її саму везли на коні, як це є зображено на багатьох рушниках. Характерна ще одна деталь обряду - прив’язування півня до вінка, який Перегеня тримає в руках (варіант, записаний О. Кольбергом у Польщі), та подібний обряд у Німеччині, де півня (живого, дерев’яного чи паперового) прив’язували до снопа. Це також відповідає нашому зіставленню: майже на всіх вишивках цього мотиву присутні птахи, що є символом Сонця та духовності.
         Назву Перегеня всі вказані етнографи пояснювали лише з точки зору, так званої, “народної етимології”: робітниця, яка переганяла інших в роботі. К. Копержинський зазначив ще одну форму цього імені: Пирогеня (від слова “пиріг”), що він вважає пізнішим перекрученням. Однак, можливо слід було б порівняти зі словом пиро, яким давні слов’яни позначали зерновий хліб, взагалі злаки, борошно (пор. санскритське пара - пшениця). Хлібна магія в слов’ян є виключно жіночою (пор. звичай випікання ритуального хліба, до якого чоловіки не допускаються, навіть на поріг не мають права ступити). Загалом основу всіх аграрно-магічних обрядів складають світоглядні уявлення про жіночу природу Землі. З настанням весни жінки й дівчата активно “годують” Матінку-Землю: кожній природній стихії готують спеціальні “гостинці” (різні види обрядового хліба, крашанки, яєшня, пиво, мед тощо). Жіночі обряди сприяють заплідненню землі, готовності її до вегетативної роботи, стимулюють проростання рослин і достигання плодів. Ця “робота” Матінки-Землі уподібнюється до шлюбу, вагітності й пологів (родів). Сам жниварський процес первісно імітував пологи ниви.
        Вагітність позначалася старослов’янським словом берем’я, яке слушно розглянути докладніше Це слово, як і інші однокорінні слова, беремінна. оберемнена походять від давньо-індоєвропейської основи дієслова bero - беру. несу (пор ще оберемок). Нагадаємо також, що первісне значення слова нести пов’язане із поняттям “знести яйце”, а браги - “приймати роди” (пор. “баба-бранка” - повитуха). Додамо сюди ще образ Жар-птиці, що знесла золоте яйце (Великодню писанку), який асоціативно наблизить нас до образу жінки-птиці - Матері-Слави, яка не тільки кличе руських воїнів до битви з ворогом за славу Русі, але й оберігає їх на полі бою.
         В “Слові некоего христолюбця” читаємо, що язичники “вірують у Перуна й Хорса... і у Вили, їх же числом три-дев’ять сестріниць, глаголять невігласи і мнять їх Богинями і тако покладають їм треби й короваї їм ломлять, і курей ріжуть”. З цього тексту бачимо, що: 1) Вили - те саме, що й Берегині (пор. згаданий вище Софійський збірник 14 ст.), їх, як і Берегинь, три-дев’ять сестріниць (тобто 27); 2) Вила у південних слов’ян - це та сама Русалка у східних слов’ян. Отже. якщо Вила в тексті названа Богинею, то логічно й Русалку вважати Богинею, тим більше, що в тексті е вказівка на самих віруючих, яких християнин назвав “невігласами” за те. що вони “мнять Богинями”. 3) Вилам, а отже й Русалкам кладуть ті самі треби, що й Рожаницям (про це пише згаданий вже Григорій Богослов). Цей автор ІХ ст. уточнює, що Богиня Рожаниця в слов’ян подібна до грецької Богині Артеміди (опікунки дітонародження).
        Знання про три-дев’ять сестріниць Русалок в Україні живе ще й досі. Так, на початку ХХ століття Юрій Миролюбов записав у кількох селах Подніпров’я імена декількох сестріниць: Сенява, Сана, Овсяниця, Житниця, Пшениця, Травниця, Катраниця, Березиця, Вербиця, Вишниця, Сливиця, Яблуниця, Грушениця, Осиниця, Дубиця, Терновиця, Дивовиця (всього 17). Пізніше в селах Веселі Терни та Антонівка він знайшов ще 7 імен: Росяниця, Розовиця, Любистиця, Кануперниця, М’ятниця, Жалиця, Краса. Цей перелік можемо доповнити ще відомими в українській фольклористиці Попудницею. Нічкою-Марухою та Гречухою. Не поспішаю категорично стверджувати, що ось, мовляв, і всі 27 Русалок! Може це випадковий збіг. Можливо буде знайдено ще більше імен, адже слов’янський фольклорний масив неодмінно матиме інші варіанти цих імен. Так, у македонців три Вили (Русалки) називаються Ветерушки (ті, що роздувають вітер, бурю), у сербів є Русалка Поводкиня (що живе у водах річок, озер, криниць і джерел) та морська Дівиця (що живе в морі), у лужичан е Лісунка (що колишеться на гілках лісових дерев). На Харківщині всі загалом Русалки називаються Лоскоталками.а в росіян - Щекотухами, що свідчить про їхню небезпечність для людей, особливо (за повір’ями) для неодружених парубків, які ходять пізно берегом річки чи в лісових хащах.
         Значно менше відомостей маємо про кожну з Русалок . Але дещо знаємо й про них. Наприклад, Жалиця - душа утопленої дівчини, що перевтілилась в Русалку. Її душа скаржиться (жаліється) кожному, кого зустріне на березі, про свою гірку долю. В народі вважають, що їй не можна співчувати, бо одразу відбере в людини життєву силу (вип’є енергію). Слово-оберіг від такої Русалки: “Чур! Чур! Пращур! А ти Сніп бачила?”
         Полудниця - Русалка, що з’являється в полі з полудня (від 12 до 14 години) з серпом у руках; тому вона має ще ім’я Серпушниця. За Звичаєм, в полудень слід було відпочивати, лігши в холодку під деревом. Тому, хто порушив цю традицію, замешкався в полі, Полудниця починає задавати запитання, як обробляти льон, готувати прядиво, полотно, сорочки тощо. Якщо винуватець не зможе відповісти, вона насилає хвороби. Щоб уникнути покарання, треба якнайдокладніше розповідати з усіма подробицями весь процес роботи, виграючи час. Коли полуденний час скінчився, Полудниця зникає, так само, як зникають нічні духи зі співом півня.
        Росяниця - Русалка-опікунка роси, насичує трави живлючою силою, дає прокорм коровам, козам, які, в свою чергу, дають молоко. Тому в народі кажуть: “Росяниця годує дітей молоком”.
         Русалка Нічка (або Маруха, подібна до російської Кікімори) слідкує, щоб жінки не пряли вночі, не залишали без догляду в хаті куделю (особливо в п’ятницю). Жінки бояться, що Нічка випряде весь льон. В тихі нічні години в хаті чути шум, схожий на прядіння, а часом стукіт - вважають, що це пряде Нічка-Маруха. В цих Русалках бачимо раціональні звичаєві вірування, які оберігали наших Предків від виснажливої праці, примушуючи правильно дозувати працю і відпочинок.
         Імена інших Русалок дають змогу припустити, що кожна з них відає певною рослиною чи сферою життя родини, як, приміром, Гречуха, що живе в гречці під час її цвітіння та колосіння і сприяє дозріванню зерна.
         Можна прослідкувати й зв’язок Русалок з Рожаницями. На це вказує, насамперед, назва джерел, що існує в згаданих Ю. Миролюбовим селах, як “Реченець-сестринець”. Ще на початку нашого століття старожили згадували, що біля таких джерел здійснювались обряди наречення немовлят (надання імені, іменини). Мати на світанку тричі занурювала дитя у святі води джерела, а на березі залишала гостинці (треба вважати Роду і Рожаницям), загорнуті в білу скатертину: “жарево” (смажене м’ясо), молоко, яйця, сир, сметану.
         На зв’язок Русалки з Рожаницею вказує також і походження Русалки як душі покійниці. На Поліссі вважають, що Русалкою стає жінка чи дівчина, яка померла на Русальному тижні. Зі світом Нави (покійних родичів) пов’язані також Мавки (різновид Русалки в Карпатах). Мавки приходять на Землю, починаючи з Навського четверга (перед Великоднем), і перебувають тут до глибокої осені, після чого засинають на зиму. Взагалі, четвер - день Перуна - важливий і для Русалок: вони як помічниці Бога-громовержця, “облачні діви", посилають живу воду на поля й ліси. Тому друге їхнє свято - Русальний Великдень - теж припадає на четвер Семикового тижня (сьомий тиждень після Великодня Дажбожого). Відомо, що в давнину Русальний Великдень святкувався дуже гучно - з музикою, співом, танцями, рядженими (“возложища на лиця скурати”, тобто маски зі шкіри). Так наші Предки славили пробудження грозових і дощоносних сил Природи, яке припадає на середину травня. У словенців збереглася навіть назва цього місяця рісалчек (тобто русальник).
        Сильно розвинутий культ Предків у нашій релігії вказує на те, що душі покійних родичів та героїв обожнювалися. Бог-Род (Пращур, Прабатько) народу та Богиня-Рожаниця (Предкиня, Прамати народу). Це одна з найголовніших засад, через призму якої слід подивитися на Рожаницю-Русалку як на Богиню.
         Сезонна обмеженість перебування Русалок на Землі не суперечить їх належності до культу Предків. Русалки зимують у водах, деревах, горах, а навесні з’являються серед людей у певні дні Кола Сварожого. їхня водна сутність вказує на річку як на межу між “цим світом "(Явою) і потойбіччям (Навою). Вони приходять подивитися, як живуть їхні родичі й нащадки в Яві, чи дотримуються родового Звичаю. Залежно від поведінки людей, Русалки допомагають, чи шкодять їм, як згадані вже Нічка чи Полудниця. На Поліссі, як повідомляють літні жінки: "На Русальний тиждень не шиєм, не мажем на дворе, щоб Русалкам очей не забризкать глиною”. В ці дні також не купаються в річці, не садять картоплю, не копають, не пускають дітей в ліс, у поле: “Не ходи в жито, там Русалка ухопить, залоскоче." Такі застороги, можливо, мають практичний зміст, щоб не зашкодити “роботі” Русалок в період цвітіння жита - не порушити природну гармонію, енергетику поля шумом, галасом, не пом’яти колосся. Подібні заборони відомі в Україні щодо печі - не дозволяється лежати на печі під час випікання хліба, яке з давніх-давен вважалось священнодійством.
         На космогонічну сутність Русалки вказує прекрасна легенда про сузір’я Баби-Звізди (Волосожари, наукова назва Плеяди). Жили на Землі семеро дівиць, водили хороводи, співали славні пісні на честь Богів. Коли вони померли, Боги перетворили їх на Русалок і, взявши на Небо, оселили на семи зірках, де вони й нині щоночі водять коло”, тобто рухають час. Це сузір’я й досі в Україні вважають жіночим оберегом, на що вказує назва Баби-Звізди (тобто жіночі родові Божества). Витоки цих вірувань - у ведійській релігії, де Місяць і Зорі вважаються душами Предків, які дивляться з нічного неба на життя своїх родичів.
         Культ Русалки прослідковується і в такому понятійному ряду як: Баба - Діва - гора - берег - Берегиня - береза, що позначає загалом жіночу сутність природи. По всій Україні маємо безліч назв Бабина гора, які розміщені переважно на берегах річок. Первісне значення слова берег - гора, тобто підвищення землі відносно низького русла ріки. Деякі дослідники вважають, що слово Русалка походить саме від цього кореня, тобто “та, що живе в руслі ріки і виходить на берег". Берегинею називають Русалку деякі західні слов’яни (наприклад у лужичан Брегіня). В горах живуть гірські Русалки (гуцульські Мавки).
         Цікаво простежити етимологію (походження) і синонімічний рід слова “берег”, в основі якого лежить індоєвропейське бгер , старослов’янське “брег”, що має значення “високий” у багатьох мовах: давньоіндійській, кіммерійській, авестійській, осетинській, вірменській, давньонімецькій, готській та ін. Все, що знаходиться на березі, має назву, похідну від берег: бережина - берегова трава, бережак - прибережний житель, побережняк - береговий вітер, берегуля або берегулиця - берегова ластівка та ін. Звернімо увагу й на зв’язок берега з березою, а також на прикметник “березий” - світлий, блискучий, ясний (ЕСУМ).
         В українському фольклорі береза (жіночий символ) протиставляється дубу (чоловічому символу), наприклад, у весільних піснях дуб і береза символізують молодого і молоду. У Карпатах жінка, яка хоче народ “умотували її червоними поясами, що із себе знімали, залишали місце тільки для обличчя. Руки дівчина підносила над головою і складала їх долонями. Руки теж обмотували червоним поясом, а між долонями вставляли квітку. Шию обв’язували білою хусточкою. Таку дівчину звали “Перегенею”. Поряд з нею парубок - “козак”- теж обмотаний червоними поясами. Як Перегеня висока, то вона пішки йшла, а як невеличка - то ставала на плечі одному невисокому парубкові. З обох боків її підтримували двоє парубків, щоб не впала. На них казали: “підпірки” (за К. Копержинським). Вбрання Перегень мало свої відмінності. Серед них такі: на голову часом покладають вінок з польових квіток та стрічок, за який встромлюють дві обмотані хусточками ложки, у вигляді ріг, так що дівчина схожа на козу; або дівчина ставала на плечі двом парубкам, або трималася за два сапилна, двоє грабель чи просто за два дрючки. Таку процесію супроводжують дві або кілька дружок, які несуть в руках колосся. Цікава деталь, що вінок для Перегені виплітається у вигляді корони. Дівчина, вдягнена у цей вінок називається молодою, панною, або княгинею (за О.Кольбергом). Описаний обряд і зовнішність учасників напрочуд схожі на зображення Богині на рушниках: голову увінчано великим пишним вінком чи короною з колосся й квітів, симетричність композиції підкреслюють парубки або дружки з обох боків центральної постаті - сакралізованої в даному обрядодійстві особи - цариці, княгині Врожаю. Звернімо також увагу на те, що Перегеня оперезана (!) червоними поясами. Як зазначають етнографи, перев’язування червоною ниткою (а пояси плели чи ткали з ниток) завжди виконує роль оберега - захисту і магічного лікувального засобу. Можемо припустити, що в старовину Перегеню (чи Берегиню) супроводжували вершники, або її саму везли на коні, як це є зображено на багатьох рушниках. Характерна ще одна деталь обряду - прив’язування півня до вінка, який Перегеня тримає в руках (варіант, записаний О. Кольбергом у Польщі), та подібний обряд у Німеччині, де півня (живого, дерев’яного чи паперового) прив’язували до снопа. Це також відповідає нашому зіставленню: майже на всіх вишивках цього мотиву присутні птахи, що є символом Сонця та духовності.
         Назву Перегеня всі вказані етнографи пояснювали лише з точки зору, так званої, “народної етимології”: робітниця, яка переганяла інших в роботі. К. Копержинський зазначив ще одну форму цього імені: Пирогеня (від слова “пиріг”), що він вважає пізнішим перекрученням. Однак, можливо слід було б порівняти зі словом пиро, яким давні слов’яни позначали зерновий хліб, взагалі злаки, борошно (пор. санскритське пара - пшениця). Хлібна магія в слов’ян є виключно жіночою (пор. звичай випікання ритуального хліба, до якого чоловіки не допускаються, навіть на поріг не мають права ступити). Загалом основу всіх аграрно-магічних обрядів складають світоглядні уявлення про жіночу природу Землі. З настанням весни жінки й дівчата активно “годують” Матінку-Землю: кожній природній стихії готують спеціальні “гостинці” (різні види обрядового хліба, крашанки, яєшня, пиво, мед тощо). Жіночі обряди сприяють заплідненню землі, готовності її до вегетативної роботи, стимулюють проростання рослин і достигання плодів. Ця “робота” Матінки-Землі уподібнюється до шлюбу, вагітності й пологів (родів). Сам жниварський процес первісно імітував пологи ниви.
         Вагітність позначалася старослов’янським словом берем’я, яке слушно розглянути докладніше. Це слово, як і інші однокорінні слова, беремінна, оберемнена походять від давньо-індоєвропейської основи дієслова bero - беру, несу (пор. ще оберемок). Нагадаємо також, що первісне значення слова нести пов’язане із поняттям “знести яйце”, а брати - “приймати роди” (пор. “баба-бранка” - повитуха). Додамо сюди ще образ Жар-птиці, що знесла золоте яйце (Великодню писанку), який асоціативно наблизить нас до образу жінки-птиці - Матері-Слави, яка не тільки кличе руських воїнів до битви з ворогом за славу Русі, але й оберігає їх на полі бою.
         В “Слові нєкоєго христолюбця” читаємо, що язичники “вірують у Перуна й Хорса... і у Вили, їх же числом три-дев’ять сестріниць, глаголять невігласи і мнять їх Богинями і тако покладають їм треби й короваї їм ломлять, і курей ріжуть”. З цього тексту бачимо, що: 1) Вили - те саме, що й Берегині (пор. згаданий вище Софійський збірник 14 ст.), їх, як і Берегинь, три-дев’ять сестріниць (тобто 27); 2) Вила у південних слов’ян - це та сама Русалка у східних слов’ян. Отже, якщо Вила в тексті названа Богинею, то логічно й Русалку вважати Богинею, тим більше, що в тексті є вказівка на самих віруючих, яких християнин назвав “невігласами” за те, що вони “мнять Богинями”. 3) Вилам, а отже й Русалкам кладуть ті самі треби, що й Рожаницям (про це пише згаданий вже Григорій Богослов). Цей автор ІХ ст. уточнює, що Богиня Рожаниця в слов’ян подібна до грецької Богині Артеміди (опікунки дітонародження).
        Знання про три-дев’ять сестріниць Русалок в Україні живе ще й досі. Так, на початку ХХ століття Юрій Миролюбов записав у кількох селах Подніпров’я імена декількох сестріниць: Сенява, Сана, Овсяниця, Житниця, Пшениця, Травниця, Катраниця, Березиця, Вербиця, Вишниця, Сливиця, Яблуниця, Грушениця, Осиниця, Дубиця, Терновиця, Дивовиця (всього 17). Пізніше в селах Веселі Терни та Антонівка він знайшов ще 7 імен: Росяниця, Розовиця, Любистиця, Кануперниця, М’ятниця, Жалиця, Краса. Цей перелік можемо доповнити ще відомими в українській фольклористиці Полудницею, Нічкою-Марухою та Гречухою. Не поспішаю категорично стверджувати, що ось, мовляв, і всі 27 Русалок! Може це випадковий збіг. Можливо буде знайдено ще більше імен, адже слов’янський фольклорний масив неодмінно матиме інші варіанти цих імен. Так, у македонців три Вили (Русалки) називаються Ветерушки (ті, що роздувають вітер, бурю), у сербів є Русалка Поводкиня (що живе у водах річок, озер, криниць і джерел) та морська Дівиця (що живе в морі), у лужичан є Лісунка (що колишеться на гілках лісових дерев). На Харківщині всі загалом Русалки називаються Лоскоталками, а в росіян - Щекотухами, що свідчить про їхню небезпечність для людей, особливо (за повір’ями) для неодружених парубків, які ходять пізно берегом річки чи в лісових хащах.
         Значно менше відомостей маємо про кожну з Русалок . Але дещо знаємо й про них. Наприклад, Жалиця - душа утопленої дівчини, що перевтілилась в Русалку. Її душа скаржиться (жаліється) кожному, кого зустріне на березі, про свою гірку долю. В народі вважають, що їй не можна співчувати, бо одразу відбере в людини життєву силу (вип’є енергію). Слово-оберіг від жувати багато хлопчиків і одну дівчинку, на весіллі говорить замовляння: “Всі в хащах дуби, лиш одна береза”. Гілка берези, що зрослася з дубом, має чарівну силу в любовній магії. Водночас, біла береза у фольклорі - символ померлої дівчини: якщо вона росте одиноко, то вважають, що в ній живе душа Русалки.
         Отже, дуб - символ Перуна, чоловіка, має свою пару протилежної статі березу - символ Русалки, жінки. Не даремно березове гілля - обов’язковий культовий атрибут Русального тижня. Християнські попи часто скаржилися на жінок, які вивішують на берези жертовні сорочки й рушники, приносять у жертву березам “пироги, каші і яєшні” кланяються березі й співають їй пісні.
         Русальна берізка, з якою здійснювався урочистий обхід хат, у слов’ян мала різні назви: кума, гостейка, вінок, стовп, семик, куст, сад, баба, красота та ін. Це були переважно жіночі й дівочі обряди, коли жінки вважали березу символом своєї Богині-Покровительки: вони кумувалися з берізкою,просили в неї доброї долі, умивались її соком для краси й здоров'я. Березовими гілками прикрашали хати, вікна, ворота, господарські споруди (хліви, стодоли та ін.). Це освячене гілля використовують протягом року для купелі (березові віники, напар з листя для миття голови тощо). Сховані під стріху гілки берези оберігають хату від блискавки, грому, граду (нейтралізація протилежного: вогонь - вода). Тому в обрядах Зеленого (Русального) тижня берізку втикали на полях, як оберіг від граду.
         На користь Русалки як Богині говорить і той факт, що подекуди виготовлялося її культове зображення: солом’яна лялька в жіночому вбранні (засвідчене на Рязанщині). Російська Русалка (жінка, яка тримає цей образ в центрі хороводу) танцює, виконуючи рухи, подібні до тих, які імітує й українська Перегеня, намагаючись розсмішити всіх учасників обрядодійства. Такий хоровод іде до самого поля, де розриває солом’яну ляльку й розкидає солому з неї по полю, кажучи: “Проводили Русалок”.
         В Україні на Русальному тижні виконують обряд “Водіння Куста”, де роль Русалки грає дівчина, вбрана у зелені шати з березового гілля. Подібний обряд “Водіння Вили” є у сербів, який в давнину, вірогідно, розпочинав цикл Русальних Богослужб, бо відбувався у період від Стрітення до Масляної (Колодія), тобто в кінці лютого. В цьому обряді головні дійові особи: Чороє (Чорт ?) у вивернутому кожусі, з маскою на лиці й нашитими на одязі хвостами лося чи оленя, з гілкою або букетом квітів у руках; Вила - жінка в білій сукні з червоним поясом і в білому тонкому покривалі, що несе в руках заквітчаний лук (символ Перунових блискавиць); Туриця або Кінь - ряджений у маску коня в кошлатому одязі з пташиними ногами; вони йшли у супроводі чоловіка з бубонцем. Цей обряд, за словами його учасників, символізує пробудження весняних вод.
         Водіння Коня (ряджених у маску і накритих спеціальною попоною) відоме в Русальних обрядах в деяких регіонах Росії. Вірогідно, все це є залишком найстародавніших обрядодійств - релігійних драм, які й знайшли своє відображення у культових рушниках із зображеннях Берегині, вершників на конях у супроводі птахів, з рослинними знаками й священними символами Сварги та ін.
         Висновки. Сучасна язичницька теологія мусить відкинути штучний і некоректний поділ на “нижчі” й “вищі” релігії, а також суб’єктивну класифікацію “чуттєво-надчуттєвого”, “демоністичного і теїстичного” типів релігійності (Іст. рел.- Т. 1.- С. 98). Релігія завжди була і є способом духовного вдосконалення людини незалежно від епохи, хоча вона, як правило, завжди є продуктом саме свого часу. Тому всякий погляд на релігію, так би мовити, “з висоти" ніколи не дасть правдивої картини. Чи доцільно принижувати Русалок, Водяників, Домовиків та ін. до демонів, якщо в Україні ще за трипільської доби існувала культові святилища з вівтарями й ознаками розвинутого культу Праматері Роду, яка має всі ознаки Богині (теїзм!)? Тільки в ході історичного процесу, коли місцеві племена під тиском чужинців час від часу були завойованими, їхня релігія принижувалась племенами загарбників до рівня “демонізму" (так було і з приходом християнства). Демонізація релігії - це явище ідеологічне, а не еволюційне. Коли чужа релігія проголошує себе істинною і примусово впроваджується серед поневолених народів, то, як правило, поневолювач, намагаючись знищити автохтонну віру, надає їй “нижчого” статусу. Так, культ Берегинь поєднався із забобонами про упирів лише завдяки християнським “Поученіям” проти язичництва (поняття упирів принесено в Україну із Західної Європи - Д.3еленін).
         Підлягає перегляду і, так звана, концепція прамонотеїзму, за якою первісна форма релігійності всіх народів мислиться як монотеїзм (однобожжя). Якщо була Прамати (Богиня), то мусить бути й Прабатько (Бог), тобто первісний дуалізм (пара протилежностей) - явище природне, засвідчене в культовій пам’ятці української релігії.
         Еволюція релігій полягає насамперед у постійній боротьбі монотеїзму з політеїзмом, які поперемінно змінюють один одного, і ця боротьба не має ні початку, ні кінця, але має різні перехідні форми (до яких належать і дуалізм, і генотеїзм). А такі суто наукові визначення як анімізм, фетишизм, тотемізм та інші “ізми” - є лише рисами, притаманними як політеїзму, так і монотеїзму (розп’яття, мощі - фетиші християн), і аж ніяк не є тими стадіями розвитку релігій, на які досі прийнято поділяти історію релігій. Слід нарешті позбутися догматичних поглядів, які деформують наше мислення і світогляд.

Гальковский Н. Борьба христианства с остатками язычества в Древней Руси.- М., 1913.- Т. 1-2.
Дементьев В. Берегиня: Книга лирической прозы.- М., 1988.
Історія релігії в Україні в 10 т.- Т. 1: Дохристиянські вірування.- К., 1996.
Копержинський К. Обряди збору врожаю у слов’янських народів у найдавнішу добу розвитку // Первісне громадянство та його пережитки на Україні.- К., 1926.- Випуск 1, 2.
Миролюбов Ю. Русский языческий фольклор.- Мюнхен, 1982.
Шаян В. Віра Предків Наших.- Гамільтон, Канада, 1887.